Михайло Коцюбинський прожив лише 48 років.

Знак зодіаку — Діва

***

Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Батько його пив, через що часто міняв роботу. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина.

***

Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці.

***

Михайло Коцюбинський — так і не здобув офіційної вищої освіти (закінчив Шаргородську духовну семінарію, університет так і залишився мрією). Але він був високоінтелігентний, умів вести і піддержувати всяку розмову так, що кожний мав сатисфакцію (задоволення) розмовляти з ним. Усе делікатний, старався ніколи нікого нічим не вразити...

***

Був високоосвіченою людиною і читав дуже багато. Знав дев’ять мов — три слов’янські: українську, російську, польську; три романські: французьку, італійську, румунську; і три східні: татарську, турецьку та циганську...

***

Якось хлопчина, якому щойно виповнилось 11 років, по-дитячому сильно закохавсяу 16-річну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Поклавши будь-що стати великою людиною і тим завоювати серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитане покликало його у письменницьку дорогу.

***

Літературна кар’єра Михайла почалася з повного провалу. У 1884 р. він написав оповідання «Андрій Соловко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено вельми скептично.

***

Був знайомий з Іваном Франком, М. Лисенком — який був його кращим другом, також з Василем Стефаником, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою та Михайлом Старицьким.

***

1898 року— Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, де зустрів Віру Устимівну Дейшу, яка стала його дружиною — вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман.

***

В шлюбі був невірний, мав стосунки з Олександрою Аплаксіною (1880-1973), яка була молодша за нього на 16 років, але сім`ю не покинув.

***

Хворів астмою і туберкульозом. Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.

***

Життю письменника присвячено стрічку «Родина Коцюбинських» Т. Левчука (1970, образ Коцюбинського відтворив О. Гай).

Небо було синіше од моря, море було синіше од неба. Мені здавалося, що вони заздрять одне одному.

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне.

 Вінницький Національний Педагогічний Унаіверситет ім. М.Коцюбинського

Від хлібного лану до освітянської ниви, від Турбота про хліб насущний до вершин знань и духовності - такий шлях ще в сіву давнини Обрали наші предки, ЦІМ Шляхом вісь вже сотню літ идет один з найбільшіх Вищих Навчальних Закладів Подільського регіону - Вінницький державний педагогічний університет ім. М.Коцюбинського.
Свою Історію ВІН розпочав у 1912 году з невеликого Учительська інституту з трірічнім терміном навчання, контингент студентів которого НЕ перевіщував 100 осіб. Ніні тут здійснюється підготовка Вчительська кадрів за денною та заочною формами навчання з 19 напрямів підготовкі, Які охоплюють практично Усі шкільні предмети.
Контингент студентів таборували на січень 2014 року стають прежде 5000 осіб за денною та за заочною формами навчання. Великий конкурс во время вступної кампании свідчіть про престиж педагогічного ВНЗ.
В університеті функціонують сім інстітутів: Інститут філології й журналістики, Інститут математики, фізики и технологічної освіти; Інститут фізичного виховання та спорту; Інститут історії, етнології и права; Інститут педагогіки, психології і мистецтво; Інститут іноземних мов, Інститут магістратурі, аспірантурі и докторантури, а такоже природничо-географічний факультет.

 Навчально-виховний процес забезпечують 28 кафедр, на якіх працює прежде 430 розуміюсь, з них прежде 300 мают наукові Ступені та (або) Вчені звання. Серед розуміюсь ВДПУ один член-кореспондент НАПН України, один академік АН вищої освіти України, три заслужені працівники освіти України, Заслужений працівник вищої школи України, два заслужені вчителі України, п'ять заслужених працівніків культури України, народний артист України, п'ять заслужених артістів України, Заслужений тренер України, два заслужені діячі мистецтв України.
При універсітеті ефективного функціонують аспірантура и докторантура, Діє спеціалізована рада Із захисту Кандидатська и докторськіх дисертацій зі спеціальностей 13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки, 13.00.04. - Теорія и методика професійної освіти.

Цитата дня:

Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя злочин. 
(с) Коцюбинський

Екранізація

Міжнародне визнання прийшло після екранізації «Ті ні забу тих пре дків» —художнього фільму режисера Сергія Параджанова, відзнятого у 1964 році на кіностудії «Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка», екранізації однойменної повісті Михайла Коцюбинського. 
Зйомки фільму здійснювалися в справжніх гуцульських хатах та околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Саме тут Михайло Коцюбинський написав свою повість. Хата-гражда в Криворівні — місце зйомок фільму "Тіні забутих предків". 
Акторський склад Олександр Райданов, Неоніла Гнеповська, Ніна Алісова, Леонід Єнгібаров, Спартак Багашвілі, Тетяна Бестаєва, Олександр Гай, Кадочникова Лариса, Миколайчук Іван, Микола Гринько.
Сергій Параджанов для написання музики до свого фільму вирішив запросити композитора із Західної України, бо, на його думку, лише тут зможуть впоратися з «карпатською» темою. Серед претендентів були Анатолій Кос-Анатольський, Микола Колесса, але вибір пав на Мирослава Скорика. Режисер поставив йому завдання створити для фільму «геніальну музику». Сам же композитор згодом оцінив свою роботу як «достойну».

"Тіні забутих предків"

Повість «Тіні забутих предків» було створено М.Коцюбинським у 1911 році на основі вражень від життя карпатських гуцулів, їхніх звичаїв та обрядів, оригінальності мислення та світосприйняття. Їхнє життя проходить посеред первозданної краси природи – зелені гори, бурні річки, пишні полонини, на яких вони пасуть отари овець. Письменника вразило те, що гуцули навіть у ХХ столітті залишалися язичниками, сприймали природу як живу, населену духами, добрими та злими.

 Жанр: повість.

Історія написання: У 1910 p., повертаючись з лікування в Італії, М. Коцюбинський на декілька днів зупинився в с. Криворівні на Гуцульщині (на запрошення фольклориста Володимира Гнатюка). Повість М. Коцюбинський написав внаслідок глибоких вражень від життя, звичаїв і обрядів, оригінальності мислення і світосприймання карпатських гуцулів.

Тема: зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; показ єдності людини і світу природи.

Ідея: гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.

Проблеми:

гармонія між людиною та світом природи;

життя і смерть, добро і зло;

язичництво і християнство;

сила кохання і неможливість існування без нього;

роль праці в житті людей;

стосунки батьків і дітей.

Конфлікт твору (складний, багатоплановий):

 між родами (Палійчуки – Гутенюки) – Іван – кохання — Марічка;

людини з дикою гірською природою (Іван – злі духи та істоти);

людини із власним «я» (роздвоєність Івана);

побутовий (Іван – Палагна);

людини з людським буттям (Іван – смерть).

Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульетта». У них є чимало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. У ворогуючих родах є діти, які кохають один одного, – Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і в Шекспіра, герої М. Коцюбинського гинуть.

Цитатна характеристика персонажів:

Основні персонажі: Іван Палійчук, Марічка Гутенюк, Палагна, мольфар Юра;

Міфічні істоти: щезник, чугайстир, нявка.

Іван Палійчук.

Іван дуже любив природу, завжди відчував глибокий духовний зв’язок із нею, з малих років був дуже вразливою дитиною з чутливою душею: «Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить» (Іван у дитинстві). Коли Іван підріс, він став гарним парубком: «Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню». Іван дуже відданий у коханні, покохавши один раз (Марічку), він не може її забути протягом усього життя.

Марічка Гутенюк 

Кохана Івана. Марічка у творі показана як дуже добра, ніжна, палка дівчина, вона щиро віддана лише коханій людині – Івану. Марічка мрійлива, вона дуже любить співати: «Марічка обзивалась на гру флояри (сопілки), як самичка до дикого голуба, – співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’явились – не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях…» (про хист Марічки до складання пісень).

Палагна – дружина Івана. На відміну від ніжної, вразливої та романтичної Марічки, Палагна постає як доволі вульгарна, приземлена, меркантильна жінка. «Його Палагна була з багацького роду, фудульна [горда, пихата, зарозуміла], здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю». «На добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила люльку, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало в неї стільки намиста, що челядь із заздрощів аж розсідалась». Між Іваном та Палагною немає кохання, лише тверезий розрахунок, це шлюб, продиктований суто господарськими потребами. Проте Палагна теж потребує любові, яку вона знаходить в обличчі сусіда, могутнього чарівника Юри.

Юра – сусід Івана, коханець Палагни, мольфар (чарівник). «Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржинки (худоби) й людини, його боялись, але потребували всі». Образ Юри набуває гіпертрофованих фантастичних рис: він своїми чарами керує хмарами, впливає на життя та здоров’я людей. Через пристрасну закоханість у Палагну вдається до чар, які підточують здоров’я Івана.

Крім людей, у творі також діють міфічні, казкові істоти (запозичені з язичницького фольклору карпатських гуцулів): щезник, нявка, чугайстир.

Щезник – злий дух: «На камені, верхи, сидів щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру».

Чугайстир – добрий лісовий дух: «Він був без одежі. М’яке темне волосся покривало все його тіло, оточувало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді й звисало на грудях… Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».

Нявка – міфічна лісова дівчина, у котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі, ці істоти начебто з’являлися у вигляді людей і заманювали своїх жертв у різні пастки. «Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває» (про зустріч Івана із нявкою під виглядом Марічки).

Сцени з фільму

Михайло Михайлович Коцюбинський

INTERMEZZO

Присвячую Кононiвським полям

Дiйовi особи:

Моя утома.

Ниви у червнi.

Сонце.

Три бiлих вiвчарки.

Зозуля.

Жайворонки.

Залiзна рука города.

Людське горе.

Лишилось тiльки ще спакуватись… Се було одно з тих незчисленних "треба", якi мене так утомили i не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, - вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невiльником сього многоголового звiра. Хоч на час увiльнитись вiд нього, забути, спочити. Я утомився.

Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже. А врештi - хiба я знаю, де кiнчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже iснування входить в моє, мов повiтря крiзь вiкна i дверi, як води притокiв у рiчку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнiм. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбiти, i нiщо не стає їм на їхнiй дорозi. Тодi як на своїй я скрiзь i завжди стрiчаю людину.

Так, ти стаєш менi на дорозi i уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрiзь. Се ти одягла землю в камiнь й залiзо, се ти через вiкна будинкiв - тисячi чорних ротiв - вiчно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землi скреготом фабрик, громом колiс, брудниш повiтря пилом та димом, ревеш вiд болю, з радостi, злостi. Як звiрина. Скрiзь я стрiчаю твiй погляд; твої очi, цiкавi, жаднi, влазять у мене, i сама ти, в твоїй розмаїтостi кольорiв й форм, застрягаєш в моїй зiницi. Я не можу розминутись з тобою… я не можу бути самотнiм… Ти на тiльки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання i свої болi, розбитi надiї i свою розпач. Свою жорстокiсть i звiрячi iнстинкти. Весь жах, весь бруд свого iснування. Яке тобi дiло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене… мої руки, мiй розум, мою волю i моє серце… Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампiр. I ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти менi кажеш в твоїх незлiченних "треба", у безконечних "мусиш".

Я утомився.

Мене втомили люди. Менi докучило бути заїздом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушаться i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота й спокiй.

Хто дасть менi втiху бути самотнiм? Смерть?

Сон?

Як я чекав їх часом!

А коли приходив той прекрасний брат смертi i брав мене до себе - люди i там чигали на мене. Вони сплiтали своє iснування з моїм в химерну сiтку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самi були повнi… Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може бiльше вмiстити. Воно повне ущерть. Дай менi спокiй…

Так було по ночах.

А вдень я здригався, коли чув за собою тiнь вiд людини, i з огидою слухав ревучi потоки людського життя, що мчали назустрiч, як дикi конi, з усiх городських вулиць.

***

Поїзд летiв, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залiзну руку за мною i не пускає. Мене дратувала непевнiсть, що тремтiла в менi: чи розтулить рука свої залiзнi пальцi, чи пустить мене? Невже я вирвусь вiд сього зойку та увiйду у безлюднi зеленi простори? Вони замкнуться за мною, i надаремне клацати буде кiстками залiзна рука? I буде навколо i в менi тиша?

А коли все отеє сталось, так просто i непомiтно, я не почув тишi: її глушили чужi голоси, дрiбнi, непотрiбнi слова, як трiски i солома на весняних потоках…

…Одна знайома дама п'ятнадцять лiт слабувала на серце… трах-тарах-тах… трах-тарах;тах… Дивiзiя наша стояла тодi… трах-тарах-тах… Ви куди iдете?.. Прошу бiлети… трах-тарах-тах… трах-тарах-тах…

Якийсь зелений хаос крутився круг мене i хапав бричку за всi колеса, а неба тут було так багато, що очi тонули в нiм, як в морi, та шукали, за що б зачепитись. I були безпомiчнi.

Врештi ми вдома. Бiлi стiни будинку вертають менi притомнiсть. Як тiльки бричка вкотилась на широкий зелений двiр - закувала зозуля. Тодi я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двiр, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що менi соромно стало калатання власного серця.

***

Десять чорних кiмнат, налитих пiтьмою по самi вiнця. Вони облягають мою кiмнату. Я зачиняю дверi, наче боюся, що свiтло лампи витече все крiзь шпари. От я i сам. Навкруги нi душi. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стiною. Воно менi заважає. Що там?

Я чую твердiсть i форму затоплених на днi чорної пiтьми меблiв i скрип помосту пiд їх вагою. Ну що ж, стiйте собi на мiсцi, спочивайте спокiйно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу i сам потону у чорнiй пiтьмi. Може, i я обернусь тодi у бездушний предмет, який нiчого не почуває, в "нiщо". Так добре було б стати "нiчим" - безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стiною, щось є. Я знаю, що коли б отак увiйти в темнi кiмнати i чиркнуть сiрником, як все скочило б раптом на своє мiсце - стiльцi, канапи, вiкна i навiть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блiдих, невиразних, як з гобеленiв, всiх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах i закамарках, форми - в м'яких волосяних матрацах меблiв, а тiнi - по стiнах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…

Ну от! Якi дурницi. Ти хотiв тишi й безлюддя - i тепер маєш. Хитаєш головою! Не вiриш в безлюддя?

Хiба я що знаю? Хiба я знаю… Хiба я можу впевненим бути, що не вiдхиляться дверi… отак трошки, з легким скрипiнням, i з невiдомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди… всi тi, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надiї, гнiв i страждання або криваву жорстокiсть звiра. Всi тi, що я не можу розминутись iз ними, що мене утомили… Що ж дивного в тiм, коли вони ще раз прийдуть… От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато… Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дiрку вiд солдатської кульки, а се ви… сухi препарати; вас завивали у бiлi мiшки, гойдали на мотузках в повiтрi, а потому складали в погано прикритi ями, звiдки вас вигрiбали собаки… Ви дивитесь на мене з докором - i ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повiшали цiлих дванадцять… Цiлих дванадцять… i позiхнув. А другий раз звiстку про ряд бiлих мiшкiв заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальцi чудову сочисту сливу… i почув в ротi приємний солодкий смак… Ви бачите, я навiть не червонiю, лице моє бiле, як i у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплi гарячої кровi й для тих живих мертвякiв, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився.

А люди йдуть. За одним другий i третiй, i так без кiнця. Вороги й друзi, близькi й стороннi - i всi кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смертi, i всi лишають на душi моїй слiди своїх пiдошов. Затулю вуха, замкну свою душу i буду кричати: тут вхiд не вiльний!

…Розплющую очi i раптом бачу у вiкнах глибоке небо i вiти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвiн - ку-ку! ку-ку!

- i сiє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двiр - вiн вже поглинув мою кiмнату, - я зскакую з лiжка i гукаю в вiкно до зозулi: "Ку-ку… ку-ку… Добридень!.."

Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi. Бiжу на подвiр'я. А там бряжчать залiзнi цепи i люто гвалтують собаки. Великi бiлi вiвчарки, наче ведмедi, скачуть на заднiх лапах, i скаче на них довга кудлата вовна. Пiдходжу ближче. Ну, чого ти, собако… як тебе звать? Ну, годi, Оверко… Не чує, не бачить. Скачуть червонi очi, скаче широкий лоб i бiлi хутрянi ногавицi. Рветься й не може вискочить зовсiм зубата лють з глибокої пащi i лиш пiдкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червонi очi i стоплюють у вогнi разом страх i зненависть? Я не ворог тобi i тебе не боюсь. Ти можеш, найбiльше, видерти шматок мого тiла або вточити кровi з моєї литки… Ах, яка се дрiбниця! Яка се дрiбниця, коли б ти знав.". Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумiю, ланцюг… Може, ти бiльше на нього сердитий, анiж на мене… То через нього твої переднi лапи мусять хапати повiтря, то вiн душить за горло i вганяє назад у нього твою вогняну злiсть. Почекай трошки. Зараз будеш на волi. Що-то тодi ти менi зробиш? Ну, стiй же спокiйно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг… а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очi заплющила, голову вбiк, взяла разом ногами - i без пам'ятi мчиться наослiп. Рве пазурами траву, вiдкидає вiд себе, i летять навздогiн за нею збитi на задку кудли. Ну, а я ж - як? Забула?

Тепер у кружка… у кружка… ще раз… отак. У, благородна псина, - тобi воля дорожча, нiж задоволена злiсть.

Тим часом менi рекомендують Паву, поважну матрону, i її другого сина. Се страшний Трепов. Тодi як Оверко чистий сангвiнiк i на все накидається ослiп, наче перед червоними очима вiчно висить у нього рожевий туман, - Трепов солiдний, розважний. Вiн зовсiм солiдно, обдумано наче, перекусить вам горло, i в його сильних ногах, що стануть на вашi груди, буде багато самоповаги. Навiть коли вiн спокiйно лежить i вичiсує блiх з рожевого живота, пильнують пiдрiзанi вуха, дума широкий лоб i так солiдне звисає мокрий язик з iкластої пащi.

***

Мої днi течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлiбом. Безконечнi стежки, скритi, iнтимнi, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зеленi хвилi i хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий свiт, вiн наче перлова скойка: стулились краями двi половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собi сонце, немов перлину. А я там ходжу i шукаю спокою. Йду. Невiдступно за мною летить хмарка дрiбненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом iз сателiтами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорнi дихаючi крила ворони. I вiд того - синiше небо; чорнiшi крила.

На небi сонце - серед нив я. Бiльше нiкого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменiв, шовк колосистої хвилi. Вiтер набива менi вуха шматками згукiв, покошланим шумом. Такий вiн гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять вiд нього срiбноволотi вiвса. Йду далi - киплять. Тихо пливе блакитними рiчками льон. Так тихо, спокiйно в зелених берегах, що хочеться сiсти на човен й поплисти. А там ячмiнь хилиться й тче… тче з тонких вусiв зелений серпанок. Йду далi. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки змiяться глибоко в житi, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотiли бути як небо i стали як небо. Тепер пiшла пшениця. Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лiзе пiд ноги. Йду далi - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Бiжить за вiтром, немов табун лисиць, й блищать на сонцi хвилястi хребти. А я все йду, самотнiй на землi, як сонце на небi, i так менi добре, що не паде мiж нами тiнь когось третього. Прибiй колосистого моря йде через мене кудись у безвiсть.

Врештi стаю. Мене спиняє бiла пiна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджiл. Просто пiд ноги лягла спiвуча арфа й гуде на всi струни. Стою i слухаю.

Повнi вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. I повнi очi сяйва сонця, бо кожна стеблина бере вiд нього й назад вертає вiдбитий вiд себе блиск.

Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звiдки? Тiнь? Невже хтось третiй? Нi, тiльки хмарка. Одна хвилинка темного горя - i вмить усмiхнулось направо, усмiхнулось налiво - i золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотiло злетiти. Тодi тiльки передо мною встала його безмежнiсть, тепла, жива, непереможна мiць. Вiвса, пшеницi, ячменi - все се зiллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в полон. Молода сила тремтить i поривав з кожної жилки стебла; клекотить в соках надiя й те велике жадання, що його звати - плодючiсть. Я тiльки тепер побачив село - нужденну купку солом'яних стрiх. Воно ледве помiтне. Його обняли й здушили зеленi руки, що простяглися пiд самi хати. Воно заплуталось в нивi, як в павутиннi мушка. Що значить для тої сили отi хатки? Нiчого. Зiллються над ними зеленi хвилi й поглинуть. Що значить для них людина? Нiчого. Он вийшла в поле дрiбна бiленька цятка i потопла у нiм. Вона кричить? Спiває? I робить рух? Нiма безвладнiсть просторiв все се ковтнула. I знов нiчого. Навiть слiди людини затертi й закритi: поле сховало стежки i дороги. Воно лиш котить та й котить зеленi хвилi i хлюпає ними аж в краї неба. Над всiм панує тiльки ритмiчний, стриманий шум, спокiйний, певний у собi, як живчик вiчностi. Як крила тих вiтрякiв, що чорнiють над полем: байдужно i безупинно роблять в повiтрi круг, немов говорять: так буде вiчно… так буде вiчно… in saecula saeculorum… in saecula saeculorum…[1]

***

Пiзно я повертався додому. Приходив обвiяний духом полiв, свiжий, як дика квiтка. В складках своєї одежi приносив запах полiв, мов старозавiтний Iсав. Спокiйний, самотнiй, сiдав десь на ганку порожнього дому й дивився, як будувалась нiч. Як вона ставила легкi колони, заплiтала сiткою тiней, зсувала й пiдносила вгору непевнi, тремтячi стiни, а коли все се змiцнялось й темнiло, склепляла над ними зоряну баню.

Тепер я можу спокiйно спати, твої мiцнi стiни стануть мiж мною i цiлим свiтом. На добранiч вам, ниви. Й тобi, зозуле. Я знаю, завтра з ранiшнiм сонцем влетить до мене в хату твоє жiноче контральто: "Ку-ку!.. ку-ку!.." I зразу дасть менi настрiй привiт твiй, моя найближча приятелько.

***

Трепов! Оверко! Пава! Чотири пальцi у рот - i дикий степовий свист. Бiжать. Як троє бiлих ведмедiв. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть запросини в поле. Хо-хо! Той Оверко не може без штук. Стрибає, наче дурне теля, i скоса наводить червоне око. Трепов гордо несе свою вовну i ставить ноги, наче бiлi колони. Його пiдрiзанi вуха стрижуть. Пава ступає поважно, меланхолiйно хитає задом i одстає. Я йду за ними, i менi видно легке гойдання всiх трьох крислатих хребтiв, м'яких, вовнистих й звiряче сильних.

Їм трохи не до вподоби, здається, занадто гаряче сьогоднi сонце, яке робить iз них такi яскравi плями, але я повний приязнi до сонця i йду просто на нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною - крий боже! Яка невдячнiсть! Я дуже щасливий, що стрiчаюсь з ним тут, на просторi, де нiхто не затулить його обличчя, i кажу до нього: сонце! я тобi вдячний. Ти сiєш у мою душу золотий засiв - хто знає, що вийде з того насiння? Може, вогнi?

Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твiй теплий зцiлющий напiй, п'ю, як дитина молоко з матернiх грудей, так само теплих i дорогих. Навiть коли ти палиш - охоче вливаю в себе вогняний напiй й п'янiю вiд нього.

Я тебе люблю. Бо… слухай:

З тьми "невiдомого" з'явився я на свiт, i перший вiддих, i перший рух мiй - в темрявi матернього лона. I досi той морок надi мною панує - всi ночi, половину мого життя стоїть вiн мiж мною й тобою. Його слуги - хмари, гори, темницi - закривають тебе вiд мене - i всi троє ми знаємо добре, що неминуче настане час, коли я, як сiль у водi, розпущусь в нiм навiки. Ти тiльки гiсть в життi моїм, сонце, бажаний гiсть, - i коли ти вiдходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останнiй промiнь на хмарах, продовжую тебе у вогнi, в лампi, у фейєрверках, збираю з квiток, з смiху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш i тiкаєш вiд мене - творю твою подобу, даю наймення їй "iдеал" i ховаю у серцi. I вiн менi свiтить.

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тiло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої iстоти. Невже се значить, що менi вже бракує товариства людей?) Ми йдемо серед поля. Три бiлих вiвчарки i я. Тихий шепiт пливе перед нами, дихання молодих колоскiв збирається в блакитну пару. Десь збоку вогко пiдпадьомкає перепел, бренькнула в житi срiбна струна цвiркуна. Повiтря тремтить вiд спеки, i в срiбнiм маревi танцюють далекi тополi. Широко, гарно, спокiйно.

Собакам душно. Лягли на межi, як три копицi вовни, звiсили з ротiв язики i носять боками з коротким свистом. Я сiв бiля них. Всi тiльки дихаєм. Тихо.

Час зупинився чи лине? Може, пора?

Лiниво всi встали, лiниво ступаєм з ноги на ногу й несемо обережно додому спокiй. Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рiлля, повна спокою й надiї. Вiтаю. Спочивай тихо пiд сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу пiд чорний пар…

***

Нiколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камiнь й залiзо - i недоступна. Тут я став близький до неї. Свiжими ранками я перший будив сонну ще воду криницi. Коли порожнє вiдро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибинi й лiниво вливалась у нього. Потому тремтiла, сиза на сонцi. Я пив її, свiжу, холодну, ще повну снiв, i хлюпав нею собi у лице.

Пiсля того було молоко. Бiлий пахучий напiй пiнивсь у склянцi, i, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м'яка, як дитячi кучерi, вика, на якiй тiльки ще вчора цiлими роями сидiли фiолетовi метелики цвiту. Я п'ю екстракт луки.

Або той чорний разовий хлiб, який так гарно, по-сiльськи пахне. Вiн менi близький, наче дитина, що зросла на моїх очах. Он бiжить вiн полями, як дикий вовнистий звiр, i вигинає хребет. А край ниви стоять вiтряки, наче пастки на нього, i готують вже зуби, щоб стерти зерно на бiлу муку. Я все се бачу, i простi, безпосереднi мої стосунки з землею.

Я тут почуваю себе багатим, хоч нiчого не маю. Бо поза всякими програмами й партiями - земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкiшну, створену вже, - всю я вмiщаю в собi. Там я творю її наново, вдруге, - i тодi здається менi, що ще бiльше права маю на неї.

***

Коли лежиш в полi лицем до неба i вслухаєшся в многоголосу тишу полiв, то помiчаєш, що в нiй щось є не земне, а небесне.

Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тiльки дрiбнi, просiянi згуки. Ниви шумлять навколо i заважають. Жену вiд себе голоси поля, i тодi на мене, як дощ, спадають небеснi. Тодi пiзнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимi, кидають з неба на поле свою свердлячу пiсню. Дзвiнку, металеву й капризну, так що вухо ловить i не може зловити її переливiв. Може, спiває, може, смiється, а може, зайшлось вiд плачу.

Чи не краще сiсти тихенько й заплющити очi? Я так i зроблю. Сiдаю. Круг мене темно. Блискають тiльки гострi, колючi згуки, i дрiбно сиплеться регiт на металеву дошку, як шрiт. Хочу спiймати, записати у пам'ятi - i не виходить. От-от, здається… Тью-i, тью-i, тi-i-i… Нi, зовсiм не так. Трiйю-тiх-тiх… I не подiбно.

Як вони оте роблять, цiкавий я знати? Б'ють дзьобами в золото сонця? Грають на його промiннях, наче на струнах? Сiють пiсню на дрiбне сито i засiвають нею поля?

Розплющую очi. Тепер я певний, що з того посiву зiйшла срiбна сiтка вiвсiв, гнеться й блищить, мов шабля, довговусий ячмiнь, пливе текуча вода пшеницi.

А згори сипле та й сипле… витрушує душу з дзвiночкiв, струже срiбнi дошки i свердлить крицю, плаче, голосить i сiє регiт на дрiбне сито. Он зiрвався один яскравий згук i впав мiж ниви червоним куколем.

Я вже бiльше нiчого не годен слухати. Та пiсня має у собi щось отруйне. Будить жадобу. Чим бiльше слухаєш, тим бiльше хочеться чути. Чим бiльше ловиш, тим труднiше зловити.

Тепер я бiгаю в поле й годинами слухаю, як в небi спiвають хори, грають цiлi оркестри.

Вночi прокидаюсь, сiдаю на лiжку й напружено слухаю, як щось свердлить мiй мозок, лоскоче серце i тремтить бiля вуха чимсь невловимим.

Тью-i, тью-i, тi-i-i… Нi, зовсiм не так.

Цiкавий я знати, як вони оте роблять?

Врештi таки пiдгледiв.

Сiра маленька пташка, як грудка землi, низько висiла над полем. Трiпала крильми на мiсцi напружено, часто i важко тягнула вгору невидиму струну вiд землi аж до неба. Струна тремтiла й гучала. Тодi, скiнчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу i грала на струнах симфонiю поля.

Се було прекрасно.

***

Так протiкали днi мого intermezzо серед безлюддя, тишi i чистоти. I благословен я був мiж золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокiй моєї душi. З-пiд старої сторiнки життя визирала нова i чиста - i невже я хотiв би знати. Що там записано буде? Не затремтiв би бiльше перед тiнню людини i не жахнувсь вiд думки, що, може, горе людське десь причаїлось i чигав на мене?

Коли таке станеться чудо, то се буде ваша заслуга, зеленi ниви з шовковим шумом, й твоя, зозуле. Твоє журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучiй березi, i змивало мою утому.

***

Ми таки стрiлись на нивi - i мовчки стояли хвилину - я i людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крiзь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стрiх, затертих нивами, дiвчат у хмарi пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кiстлявими спинами… блiдих жiнок у чорних подертих запасках, що схилились, як тiнi, над коноплями… пранцюватих дiтей всумiш з голодними псами… Все, на що дивився й чого наче не бачив. Вiн був для мене наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тишi цiлу хуртовину згукiв.

Я не тiкав; навпаки, ми навiть почали розмову, наче давнi знайомi.

Вiн говорив про речi, повнi жаху для мене, так просто й спокiйно, як жайворонок кидав на поле пiсню, а я стояв та слухав, i щось тремтiло в менi.

Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? I я не тiкаю! Вже натяглися ослабленi струни, вже чуже горе може грати на них!

Говори, говори…

Що говорити? У сiм зеленiм морi вiн має тiльки краплину. До кого прийшла гарячка та подушила дiти, тому ще легше. На iншого зглянеться бог… А в нього аж п'ять ротiв, як вiтрякiв, щось треба кинуть на жорна.

"П'ятеро дiток голодних чомусь не забрала гарячка".

Говори, говори…

Люди хотiли голiруч землю узяти, а тепер мають: хто їсть сиру, хто копає її в Сибiру… Йому ще нiчого: рiк лупив вошi в тюрмi, а тепер раз на тиждень становий б'є йому морду…

"Раз на тиждень б'ють людину в лице".

Говори, говори!..

Як тiльки недiля - люди до церкви, а вiн "на явку" до станового. А все-таки менша образа, як вiд своїх. Боїшся слово сказати. Був тобi приятель i однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Вiдiрвеш слово, як шматок серця, а вiн кине його собакам.

"Найближча людина готова продати".

Говори, говори!..

Ходиш мiж людьми, як мiж вовками. Одно - стережешся. Скрiзь настороженi вуха, скрiзь простягненi руки. Бiдний в убогого тягне сорочку iз плоту, сусiд в сусiда, батько у сина.

"Мiж людьми, як мiж вовками".

Говори, говори…

Людей їдять пранцi, нужда, горiлка, а вони в темнотi жеруть один одного. Як нам свiтить ще сонце i не погасне? Як можемо жити?

Говори, говори. Розпечи гнiвом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грiм. Освiжи небо i землю. Погаси сонце й засвiти друге на небi. Говори, говори…

***

Город знову простяг по мене свою залiзну руку на зеленi ниви. Покiрливо дав я себе забрати, i поки залiзо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокiй рiвнини, синю дрiмоту далеких просторiв. Прощайте, ниви. Котiть собi шум свiй на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь вiн здасться, так як менi. I ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душi. Вони ослабли, пошарпанi грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навiть… Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає…

Вересень 1908 р.

Літературно-меморіальний музей М.М. Коцюбинського

Історія цього скромного будинку и садиби ПОЧИНАЄТЬСЯ десь коло 20-х років ХІХ століття, коли дід письменника, Максим Абаза, переїхав до Вінниці, Придбай Собі шматок поля на Замості, побудувався там и назвавши свой хутір "Абазівкою". Будівель на садібі Було сім, а самє: хата, комора, стайня з возовнею и Дровникі, хлів, клуня, шопа й стодола. Була й криниця. За хатою БУВ садок. У 1863 году донька Максима Абази Ликера Вийшла заміж за дрібного урядовці Михайла Матвійовіча Коцюбинського. Скрутні часи прімушувалі письменникові мати розпродувати Шматко свою садибу. Рештки садиби Ликера Максимівна продала у 1897 году, віїжджаючі з Вінниці до Чернігова. Йшов 1927 рік. 8 листопада біля невелички будиночки, что на Замості м. Вінниці, Збирай люди. З фотографій, Які Зроби того дня, на нас дівляться вінничани. Смороду усміхнені, енергійні, діти з книгами в руках. Це Відбулося Урочисте Відкрити меморіальної таблиці на будинку з таким написа: "Тут 17 вересня 1864 року народився и живий (з Перерва) до 1897 року український письменник Михайло Коцюбинський". Тоді ж в будинку Відкрито літературний музей Михайла Коцюбинського. Для міста це булу знаменує Подія. І не тільки для міста. Літературно-меморіальний музей М.Коцюбинського БУВ одним З ПЕРШИХ таких музеїв в Україні. Цій урочістій ​​події передувала велика та копітка робота.

З податкової книги Міської управи известно, что Протяг 1897-1918 років будинок МАВ кількох власніків. З 1923 до 1926 року будинок БУВ в оренді Жітлокоопу. Протяг багатьох років хати не ремонтувалі, и ліва половина ее зовсім завалів. У правій, напівзруйнованій, мешкали три родини. Садок та двір були занедбані. У 20-ті роки лектор укрпедтехнікуму О.В.Троцюк разом Із студентами розшукано будиночок, В якому народився М.Коцюбинського. Взимку 1925 року письменників брат Хома Михайлович Коцюбинський пріїхав у своих службових впоратися до Вінниці. ВІН звернув до школи імені М.Коцюбинського, щоб прикрутити Рамус до хатинки. Громадська думка заходить вокруг цієї проблеми. Було Створено комісію для увічнення пам'яті М.М.Коцюбінського при вінницькому Окрвіконкомі.Вікуплено будинок (на вул. Максимовича, 19) Коцюбинський. Висів звідті мешканців. Ремонт і реставрація оселі, шопи та сторожки проводити за порадує Хоми Михайловича Коцюбинського, что пріїхав до Вінниці на запрошення КОМІСІЇ. Такоже упорядкувалі и огородили подвір'я и садок, а всю садибу взяли під Особливе охорону. Х.М.Коцюбінській ставши дере директором музею. ВІН дбав, щоб будинок, де народився один з найкращих українських художників слова, ставши Вогнище Вивчення ЖИТТЯ І творчості Славетний віннічаніна.В тієї годину музей БУВ розташованій в трьох кімнатах будинку. У кімнаті, де народився и живий письменник, відбудовано за вказівками Хоми Михайловича лежанку, что на ній Михайло Михайлович любив відпочіваті после щоденної біганіні по Лекціях. З меблів тут були Софка-ліжко, книжкова шафа, комод, Бюрк, крісло, Етажерка, три стільці. Всі це, а такоже дрібні РЕЧІ хатнього вжитку, портрети, что оздоблювалі стіні кімнати, книжки, что ВІН читав у тій час.З Власний промов Михайла Михайловича збереглося крісло, придбання в Радзівілові 1890 году на перший літературний гонорар та дзеркало. Інші две кімнати були прісвячені Вивчення ЖИТТЯ І творчості М.Коцюбинського. Директорами музею були молодший син М.Коцюбинського Роман, відомій драматург Олександр Левада, Литвиненко Г.Т., Квятковська Л.П.За свою 83 річну Історію музей ставши національною Святиня нашого нарду. ВІН винен буті оточеній повсякдення Увага та турботою всех вінничан. Бо ж известно, что свято шануючі минуле, ми закладаємо підваліні української культури на майбутнє.

                

                     "Осінні читання" в музеї М.М.Коцюбінського

З 15 по 17 жовтня у "Світлиці" музею М.М.Коцюбінського проходила науково конференція "Осінні читання" за темою: "сприйняттів сучасниками творчості М.Коцюбинського", ініціатором якої виступив начальник управління культури міської ради, заслужена артистка України Ірина Володимирівна Френкель. На музей-садибу завітали правнук сонцелюба, директор Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Ігор Юлійовіч Коцюбинський, заступник голови ради Київської обласної организации українського товариства охорони пам'яток історії та культури Наталя Іванівна Булаєвська, професор ВДПУ ім. М.Коцюбинського Анатолій Мусійович Подолинний та БАГАТО других науковців, літераторів, письменників, вчителів, Які взяли участь у Науковій конференции. Про Величезне Внесок Михайла Коцюбинського в русскую та Світову літературу говорила начальник управління культури міської ради Ірина Френкель. Вона зазначилися, что перша всеукраїнська наукова конференція "Осінні читання" - це початок Великої справи относительно популярізації творчості видатних українських письменників, зокрема Михайла Коцюбинського, Який є одним з найвідомішіх діячів культури Вінниччини. Щоб правильно спрійняті процеси, Які відбуваються за наших часів, треба звертатись до подій та вівчаті їх Вплив на сьогодення. Саме це стало темою та основна Завдання конференции. З вітальнім словом до учасників конференции звернув такоже голова обласного осередку Політичної партии "Фронт змін" Сергій Кудлаєнко, один з спонсорів организации Наукової конференции. На відкрітті "Осінніх читань" прозвучали концертні номери у віконанні студентов Вінницького училища культури та мистецтв ім. М.Д.Леонтовича та учнів Музичної школи №2. Гості були приємно враженні ремонтом площади біля хатки музею, де віднедавна красується нова гранітна бруківка. Правнук письменника Ігор Коцюбинський, Який прівіз біля десятка НОВИХ, цінних для музею, книг, вдячна відгукнувся про організацію конференции. "Я радій, что взявши участь в" Осінніх Читання ", мені приємно, что вінничани свято бережуть спадщину мого великого прадіда. Сподобалась такоже організація проведення конференции (друк наукових праць, Залучення ЗМІ, оформлення рекламної афіші). Такі Зібрання на садібі великого Сонцепоклонніка станут традіційнімі, а цьогорічне Було присвячений 146-ти річчю з дня народження нашого видатних земляка.